хмарний хвостатий острів

Хмарний хвостатий острів

Це невеличка частина з нашої книги про хмарний хвостатий острів.

H. Kooha

H. Oskillko

Всім, хто чекає нас за горизонтом.

I
«Барфі»

— Хто тут у нас такий гарненький, не бійся, — пролунав ніжний шепіт із тиші, що огортав душу й укутував турботою того лютневого вечора.

Я побачила руку… Моя мама тоді прийшла за мною. Я….. я була під бетонним навісом водостічної труби, просто при дорозі, дощ змусив мене сховатися. А далі… далі я… я пам’ятаю, як ми з мамою на морі, мій дім, ми в лісі, я пам’ятаю її запах, ми спали разом на подушці…

Це була зустріч двох доль, що сплелися того вечора свинцевими нитками. Момент, коли два серця почали битися в унісон, а життя розпорядилося, щоб ці душі зійшлися в танці любові й вірності.

Барфі була мокра, тремтіла від холоду, підтискаючи хвіст, ніби показуючи недовіру до людського світу. Та ось, як після зливи сходить сонце, від похмурого вечора залишаються тільки спогади. Її перша миска, лежанка, нашийник… Тривога зникла. Вона відчувала: мама її не зрадить.

Барфі мала попелясто-сірий відтінок, схожий на вовчий. Її пухнасте хутро розвівав вітер, підкреслюючи впевненість радіти кожній миті разом зі своєю родиною. Очі — янтарно-бурі, в них можна було прочитати ціле життя. Вуха, укутані шерстю, підняті вгору; одне вухо було повністю біле, ніби автор провів по малюнку пензлем. А носик із рожевинкою — у колір нашийника.

— Де я?

⁃ Ти вдома, Барфі

— Де моя мама?

Силует чоловіка в темно-коричневій мантії, вказуючи поглядом на арку, оповиту зеленню, за якою виднілися постаті з людського світу, промовив:
— Твоя мама продовжує тебе любити, Барфі. Подивись.

Барфі, з очима, наповненими сумом, дивилася в арку, бачачи зморщену постать жінки, що лежала на підлозі. Це була її мама, яка лежала прямо на її лежанці, міцно стискаючи в руці рожевий нашийник.

Піднявши голову й переводячи усвідомлений погляд на силует чоловіка, Барфі боязко промовила:
— Я….. ми... як вона без мене? Я хочу, щоб вона не страждала. Я люблю її. Я хочу захистити її. Чому я не пам’ятаю, як ми розлучилися?

⁃ Спогади прийдуть поступово, Барфі. Давай прогуляємося, — лагідно відповів чоловік.

Вони розвернулися від квіткової арки й повільно, нікуди не поспішаючи, рушили до алеї. Широка стежка, встелена ніжною травою, злегка зволоженою ранковою літньою росою, вела, здавалося, в нікуди. Удалині виднілися хмари, що ховали зелені верхівки гір на горизонті.

Обабіч стежки височіли гігантські секвої, створюючи казковий коридор.

— Хто ти? Чому я тобі довіряю? — запитала Барфі, здивована власною сміливістю.

— Мене звати Берк. Це моє місцеве ім’я, — відповів чоловік з легкою усмішкою.

Він мав акуратну сиву борідку й виглядав років на п’ятдесят. Його темно-коричнева мантія нагадувала домашній затишок, той, що не потребує звичних людських турбот. Штани мали тьмяно-янтарний відтінок, із широкою, ледь помітною клітинкою, що переходила в підвернуті штанини біля кісточок. Він ішов босоніж.

II
«Перехід»

— Мене відправили сюди у винагороду, задовго до появи стежки, якою ми зараз йдемо, Барфі, — почав розповідати Берк, неквапливо крокуючи поруч. — У мене був притулок просто на території мого дому. Ми з дружиною рятували хвостатих, яких викинули на вулицю як «важких». Підбирали просто бездомних тварин, лікували птахів, коней…

Барфі захоплено розповідала про найяскравіші моменти зі світу людей. Вона підстрибувала з лапки на лапку, наче щеня, і навіть не помітила, як стіни з секвой по боках почали поступово розчинятися, залишаючи за собою лише пилок яскраво-рожевих і м’ятних частинок, що злегка розвівався вітром.

Раптом Барфі зупинилася. Її дух захопила змінна картина навколо. Вона зачаровано перевела погляд за спину Берка, а в її зіницях відбивалися хмари, які, мов завіса, відкривали попереду щось велике й казкове.

І раптом — усе змінилося.
Замість стовбурів дерев по краях з’явилися плетені з ліан перила, що продовжували плестися й були живими. Під лапами, крізь килим ніжної трави, почали пробиватися маленькі квіточки різних відтінків, створюючи зоряне небо з красот природи.

Берк і Барфі стояли на мосту. За перилами виднівся абсолют — нічого і всього водночас.
Паруючий у небесах міст символізував початок і кінець, перехід у життя й її циклічність.
За перилами хмари обіймали яскраве небо, усіяне рожевими розводами, схожими на акварельні плями. Картина нагадувала літній світанок.

Зупинившись, Берк став на одне коліно, поклавши долоню на холку Барфі, й спокійно промовив:
— А потім, у віці сорока восьми років, я відчув те саме, що й ти сьогодні. І тепер ми тут.

Він розвів руками, показуючи на дерева.
— Ти вдома, Барфі, — додав Берк, знизивши тон, обійнявши пухнасту душу обома руками, стоячи на колінах.

— Де ми? Я ніби пам’ятаю це місце… — прошепотіла Барфі.

⁃ Ми в передрайдузі, це місце, яке люди називають веселковим мостом, — відповів Берк, киваючи. — Ти пам’ятаєш його, бо була тут 14 років тому… тільки йшла в інший бік, Барф.

— Тоді, коли я зустріла свою маму…

⁃ Так, — м’яко відповів Берк, після чого стиснув губи, передаючи момент туги.

III
«Острів»

Вітер грайливо здіймався, розвіваючи в один бік попелясту шерсть хвостатої душі з рожевим нашийником.

Перед Берком і Барфі виднівся величний острів, що парив у повітрі. З нього звисали величезні гілки, створюючи зелене вбрання, яке випромінювало ніжне м’ятне сяйво. Промені небесного світла панували над островом, даруючи впевненість, що там ніколи не буває холодно.

— Нам пора, Барфі, — м’яко промовив Берк.

⁃ Я готова, Берк. Я готова… — ніжно відповіла Барфі.

Подушечки лап відчули, як трава під ними розчиняється, залишаючи по собі лише шлейф м’ятно-золотих частинок. Теплий приємний вітер посилився, ніби втішав, погладжуючи Барфі. Її шерстинки на кінчиках почали забарвлюватися у світло-м’ятний колір.

Вона піднеслася. Її хутро продовжувало розвиватися на вітрі. Хмари, зібравшись разом, устелили собою м’яку лежанку для Барфі. Згорнувшись у клубочок безтурботності, зімкнувши білі вії, Барфі поринула в безжурний сон. Миті, проведені з родиною, пробігли стрічкою старої касетної плівки в пам’яті Барфі, зберігаючи запах кожної прогулянки, кожного моменту.

— Я так вдячна тобі… Дякую тобі за все, Барф… — крізь сльози промовив жіночий голос. — Ти була для мене всім, моя дівчинко, — повторила тремтлива, переривчаста інтонація.

І тоді Барфі почула голос своєї господині зі світу людей. Відчувши дотик руки мами, вона ледь-ледь прочинила очі. На секунду встигла побачити силует руки, що проводила по її животику, і той одразу розчинився, мов хмаринка, що продовжувала вкривати Барфі.

— Барфі?! — голос іздалеку.

— Барфі тут! — радісно прокричав ще хтось.

З-за великого пагорба, стрибаючи, як рись, з блискучою доглянутою золотистою шерстю, до Барфі мчав кіт. Він притулився головою й замуркотів із заплющеними очима:
— Я скучив, Барф.

Ледь устигла Барфі отямитися, як відчула на своїй спині важкість — ніби хтось її обійняв.

— Привіт, — радісно прокричав гордий пернатий папуга жако, піднявши лапку з кільцем, — я Тоша, — промовив він, зручно вмощуючись на її спині.

— Звідки ви мене знаєте? — доброзичливо, але з подивом вигукнула Барфі. — А де Берк?

— Мене звати Тоша, ти згадаєш мене трохи пізніше… — відповів кіт, киваючи на жако. — А це Рік. Він перший побачив тебе з висоти й одразу сказав мені, — додав він.

— Ти схожа на вовчака. Пес у нашій родині мав такий же окрас. Мій батько привів його додому, коли я був іще малим… Хочеш, познайомлю? — жартома підморгнув Рік.

Барфі обернулася. Її погляду відкрилися неймовірні краєвиди. Вдалині виднілися гори, що виглядали з-за густих хвойних лісів. З іншого боку перекочувалися один в один пагорби, вкриті короткою травою, усіяною цілою всесвітом квітів. За відкритими полянами були паркові сектори з кущами й маленькими ставочками, з кришталево чистою лазурною водою та ніжним піщаним дном.

Янтарний блиск очей Барфі відбивав цю кипучу сансару любові. Хвостаті серця билися пришвидшеним ритмом, а радість бризкала навколо, доповнюючи цю картину щастя.

Просто перед нею грайливо промчали дві собаки. Першим біг сніп блискучої шерсті на високих лапах.

— Чорний — це Лойс, він теж метис, як і ти. Жив на вулиці п’ять років, поки не знайшов свій дім, — прокоментував Рік, сівши на голову Барфі.

За ним, мов у сповільненій зйомці, пропливла розкішна афганська борза.

— Ліана, це Ліна, — з гордістю представив Рік. — Наша дворазова чемпіонка Європи.

— Авф, ти вже пам’ятаєш мене? — почувся голос позаду.

Обернувшись, Барфі стала свідком дивовижної сцени. Під величезним листям, що відкидало тінь, мов сфінкс, лежала маленька йорка, відсапуючись із висунутим язиком. Поруч, у солодкому сні, розпливалася пухнаста кішка, поклавши голову на спину йорка.

Барфі, ставши поруч, ніжно притулилася головою до йорки й прошепотіла:
— Марго… я пам’ятаю тебе…

— Так, це я, — по-дівчачому з усмішкою відповіла Марго, торкнувшись носиком Барфі. — Тільки не кричи, — додала вона, показуючи на солодкий сон пухнастої душі поряд.

— Це Бася. Ми цілий день ловили метеликів втрьох.

— Втрьох? — здивовано перепитала Барфі.

— Зазирни уважно. Її не видно, бо шерсть зливається, — підморгнула Марго.

Маленький клубочок потрапив у поле зору Барфі. Справді, його майже не було видно на фоні Басі.

— А… це… — не змогла до кінця вимовити Барфі, очі наповнилися слізьми.

— Руна. Наша маленька принцеса. Вона прийшла до нас, коли їй було всього п’ять місяців. Прийшла буквально перед тобою, — додала Марго.

Барфі ніжно поклала голову на Басю й Руну, заплющивши очі. Сльоза, що скотилася, миттєво перетворилася на золотавий пилок, так і не впавши на шерсть.

— Руна завтра йде. Берк забере її на світанку, — шепотом сказала Марго.

— Її супроводять метелики… — підвела голову Барфі, щось раптово згадавши. — Як ми сюди потрапляємо? — задумливо запитала вона.

— Добрі люди, як Берк, цим займаються внизу, — відповіла, потягнувшись, сонна Бася.

На острові було все: від маленьких кучерявих дерев, навколо яких крутилася ціла банда котів, до швидкісних кущових лабіринтів для справжніх чотирилапих перегонів.

— Мої іграшки… мої друзі… — прошепотіла Барфі, побачивши перед собою цілу поляну улюблених речей. Вона була переповнена почуттями, наче все більше й більше згадувала.

— Це місце… — замислено пробурмотіла вона.

— Це хмарний хвостатий острів, Барф, — спокійно промовив Берк, раптово з’явившись поруч. — Тримай, — він став на одне коліно, простягнувши Барфі смаколик.

— Ммм, це ж моє улюб...… — Не питай, звідки я знаю, — засміявся Берк.

Небо вкрили блідо-рожеві хмари з м’ятними смугами. На ньому з’являлися одинокі зорі, благословляючи захід.

— Гарно, правда? Ночі тут світлі, майже не відрізняються від вечора. Хіба що небо ще красивіше, — замуркотів Тоша, задерши голову догори.

— Пішли, Барф, стільки всього ще потрібно тобі показати, — додав кіт.

Рік змахнув крилами, піднявшись угору. За ним залишався слід чарівного туману з маленьких комет, що освітлювали шлях друзям.

Виднілися лише силуети хвостатих друзів, що неспішно йшли за горизонт, про щось розмовляючи.

— А тут бувають дощі? — голос Барфі лунав здалеку, запитливо шукаючи істину. — Тут є люди, крім Берка? А ми тут назавжди? — вона сипала питаннями рудого.

— О, Барфі, давай по черзі…

— Тоша, я щойно згадала, як ти намагався лапкою впіймати золоту рибку в тому ставку.

— О, Барф, ти тримала мене зубами за нашийник, щоб я не впав, — замуркотів Тоша…..

переглядів

вподобань

сторінки